Благородна професія з неблагородним ставленням

Кажуть, що вчитель — це не просто благородна професія, а покликання, спосіб життя. Учитель створює майбутнє країни, тому від його праці багато в чому залежить різнобічність і розвиток знань молодого покоління, його переконання, світогляд, моральні якості. Тож професію цю називають найшанованішою та найпочеснішою. Здавалося б, якщо про вчителя все з префіксом най-, то і ставлення до людей цієї професії має бути відповідним. Але, як кажуть, «не так швидко робиться, як мовиться».

Учитель — дійсно благородна професія, і все перераховане — чиста правда. Але як живуть творці майбутнього? Не дуже. Соціальних гарантій, як-то забезпечення житлом, — нуль. Над заробітною платою можна тільки гіркі сльози проливати. Ті, хто займається репетиторством або має півтори-дві ставки, ще якось обходяться, а хто на «голій ставці» — тим непереливки. 

Людмилу Павлівну Шевченко минулого року на посаду директора Тур’янського навчально-виховного комплексу запросили районна адміністрація, відділ освіти і сільський голова. До цього вона 12 років пропрацювала заступником директора в Хотуничах. Коли запрошували, обіцяли допомогти придбати будинок. Частину коштів вона має сплатити сама, а інша частина мала надійти за спеціальною програмою із забезпечення сільських учителів та медиків житлом.

Вибрали будиночок за 45 тисяч гривень, із яких 20 повинно було надійти за програмою. Людмила Павлівна одразу ж сплатила 15 тисяч. Колишній господар дав рік кредиту, термін якого спливає 30 червня. Але обіцяної допомоги так і не надійшло. «Я дуже розраховувала на цю допомогу, — розповідає Людмила Шевченко. — Прикро, що обіцянки не виконують. Я вже боргів набралася, допомагають знайомі, друзі. Зверталася і до народних депутатів. Один із них моє звернення переадресував до адміністрації, а звідти мені надійшла відповідь, що програма не фінансується. Я це й без них знала. А коли в Тихоновичах відкривали церкву, я звернулася до нашого Ігоря Рибакова і все виклала йому в листі. Пройшло трохи часу — і він надав мені допомогу. Велике йому спасибі за це! Він — єдиний із народних обранців, хто дійсно звертає увагу на глибинку і допомагає селянам. І головне — робить наш депутат це постійно».

Людмила Павлівна також схвально й позитивно висловилася щодо підтримки Рибаковим освітянської галузі: «Ігор Рибаков добився державного фінансування, і в нас замінили вікна та двері. У школі стало набагато тепліше. Приємно, що він турбується і про літніх людей, а в селі їх переважна більшість. Це не тільки моя думка, а й усього села. Я часто спілкуюся з людьми, і вони говорять, що такого депутата, як Рибаков, у нас ніколи не було. Моя сусідка, коли отримала пасочку від нього, аж просльозилася від радості. Це ж така увага і шана до звичайних сільських жителів. Я вдячна йому за допомогу і за все, що він для нас робить. Окремо — за храм. Що залишилося в селі? Дітей навчати та до церкви сходити». 

Школою своєю Людмила Шевченко дуже пишається. Тільки бідкається, що учнів мало. Зараз тут навчаються 82 школярі, з яких 21 дитина виховується в дитячому садочку. А розрахований навчально-виховний комплекс на 260 дітей. «Із кожним роком учнів меншає, як і в кожній сільській школі, — розповідає директорка закладу. — Колись були навіть паралельні класи, а зараз — малокомплектні. У нас базова школа, є все необхідне для навчання, тому кількість школярів може поповнитися за рахунок підвозу з інших сіл. Зараз у нас підвозять із п’яти сіл, а можна було б ще й із Єліного. Там усього 21 учень. Та й з інших сіл, де маленькі школи, можна було б звозити, але проблема в шкільних автобусах і коштах на пальне». 

Поговорили й про «турботу» держави про вчителів. Це питання Людмила Павлівна відносить до розряду проблемних і мріє, щоб держава хоч трохи турбувалася про освітян.

І справді, молодий педагог одразу після закінчення університету отримує мінімальну зарплату. Жити на неї, особливо молодій людині, просто нереально. Чиновники, які встановлюють таку зарплату для освітян, та й медиків також, просто відбивають охоту до професії. І про який престиж можна говорити, про яку шану? От і виходить, що з усього залишається тільки відданість цій самій «найшанованішій» професії. А зараз узагалі хочуть забрати й 20% надбавки за престижність. І що залишиться? Почуття відданості, героїзму, а ще — винахідливості. Бо треба умудритися прожити за такі гроші. Тому Людмила Шевченко, та й усі освітяни, дуже зраділи, коли прочитали, що Рибаков зареєстрував законопроект стосовно підвищення мінімальної зарплати більше ніж у три рази. Тепер головне, щоб народні депутати прийняли його, і не на словах, а на ділі довели свою турботу про вчителів і загалом про український народ.

Юрій Петренко